Пізня осінь аж ніяк не повинна бути порою, коли слід утримуватись від вело мандрівок. Зниження температури і короткий світловий день можна легко компенсувати теплим одягом і оптимальним плануванням маршруту. А однобоко представлена кольорова палітра навколишніх краєвидів та відсутність листя на більшості рослинності дає змогу дещо по-інакшому глянути на ті ж краєвиди і більш детально розглянути архітектурну-інженерні об’єкти, зазвичай заховані в теплішу пору року.
Тому однієї листопадової неділі нарешті вирішую реалізувати давно заплановану поїздку Галицьким Опіллям.
Традиційно трохи задовго сплю і відповідно трохи запізно стартую. Шлях на лівий берег Дністра також традиційний: мальовничою дорогою через Підлужжя, Узин, Ганусівку та Єзупіль. Колишнє містечко Єзупіль може багато чого цікавого запропонувати для любителів історії, але я не затримуюсь і одразу звертаю в сторону залізничного мосту через Дністер. Даний міст споруджувався разом з першою в нашому краї залізницю Львів-Чернівці в 1864-1866рр. Через своє стратегічне значення руйнувався під час обох світових воєн. Зараз міст не охороняється і використовується місцевим населенням, а також вело туристами як пішохідна переправа. На обох кінцях мосту розташовані залізобетонні оборонні споруди – блокгаузи. Споруджені перед Першою світовою війною і покликані охороняти підступи до мосту, зараз, однак, самі потребують охорони від вандалів-металістів.
Дністер переходжу під завивання вітру в мостових фермах. Потрібно бути уважним, бо поїзди на цій ділянці їздять досить швидко. Далі їду дорогою зліва від колії попри старицю, потім через переїзд, сільською вуличкою і от я вже на шосе. Попутний вітер дає змогу їхати досить швидко. В Дубівцях на станції маневровий тепловоз важко тягне навантажені думпкари. Від заводу сиромолотого вапняку і до кар’єру дорога, навколишні дерева і трава – все в білій «муці». Перед Тустаню трохи туплю, намагаючись звернути на Межигірцці. Все ж таки на тамтешні скелі краще їхати ранньою весною, коли цвістиме сон-трава. В самій Тустані обираю коротший, але куди більш багнистий варіант. Зате далі - моя улюблена дорога Галич-Підгайці, характерна розкішними краєвидами, цікавим профілем, терпимим асфальтом і незначним автомобільним рухом. Ділянка до Медухи, обсаджена старими деревами, дуже красива, як і загалом вся дорога.
За кілька кілометрів після Тустані – роздоріжжя: головна дорога на Підгайці звертає направо, наліво – на Більшівці, прямо, повз євросвиноферму – ґрунтовка на Кукільники. Їду прямо, короткий, стрімкуватий підйомчик і переді мною відкривається розкішний вид на широку долину Бибелки. Невеличка річка наповнює тут величезні багатогектарні стави. Друга половина осені пора забору риби, тому вода з деяких ставів спущена повністю, а інші вкриває тонкою плівкою. Стави, навколишні пагорби, поля, небо – все виглядає сіро і якось суворо. А прямо по курсу вдалині вже видніється головна мета моєї мандрівки.
Кукільники зараз звичайне опільське село, а колись було укріпленим містом, Urbs munita – саме так вони позначені на карті Боплана. З XVIII століття в селі зберігся бароковий костел, який би міг бути окрасою нашої області, якби не перебував в такому жахливому стані. Про історію Кукільник і костелу можна почитати на «Замках та храмах України» . Вже за незалежності місцеве бидло позривало з даху бляху і руйнація пішла в геометричній прогресії. Мало що залишилось від фресок, зате багато свіжих написів, якими юна місцева еліта прагне увіковічнити себе. Та чи на довго. Без покрівлі скоро почнуть валитися склепіння, за якими прийде черга і стін. Зникла ліва статуя зі дзвіниці (права давно вже без голови) . Швидше за все костел чекає доля десятків, а то й сотень втрачених і майже втрачених наших пам’яток, бо бидлу, яке складає більшість населення країни, начхати на історично-культурну спадщину. Тим не менше, костел навіть в такому стані повний краси і гармонії, його безперечно варто відвідати.
Наступний пункт в порядку денному – села Нараївка та Старі Скоморохи. В Нараївку (стара назва Гербутів) їду давньою польовою дорогою через гору Валиська. Їхати одне задоволення, з набиранням висоти відкриваються нові і нові опільські краєвиди. На заході бовваніє головна домінанта Галицького та й сусідніх районів – Бурштинська ДРЕС. В долину річки Нараївки веде затяжний спуск і через декілька хвилин я вже біля штрики, земляного насипу колишньої залізничної вітки. Побудована в 1897 році, залізниця Галич - Підвисоке значно скорочувала шлях між Станиславовом і Тернополем. Влітку 1944 року відступаючі німецькі війська повністю знищили лінію. За совітів вона відбудована не була і навряд чи буде відновлюватись в майбутньому. Зараз від залізниці залишився насип, а також частково збереглися водовідвідні споруди – муровані з каменю мостики, склеплення як їх ще називають місцеві. На значних відрізках штрики пролягає дорога. По ній непогано їхати на велосипеді, фактично можна проїхати аж до Підвисокого, де штрика сполучається з діючою залізницею Стрий – Тернопіль. Я ж доїхав до Старих Скоморохів, знимкуючи при цьому мостики, яких мені трапилося п’ять. Мостики, незважаючи на відсутність будь-якого догляду, в досить непоганому стані. Все-таки за цісаря будували на совість.
В Старих Скоморохах на колишньому переїзді вирішую розвертатися. Назад їду тією ж дорогою, тобто штрикою, розглядаючи при цьому сільську дійсність. Уявляю собі, як колись якась нудьгуюча панянка з вікна вагона першої коляси дивилась на ті ж городи, паркани , стайні та виходки… Від Нараївки і аж до Більшівців тягнеться ряд ставів, дорога попри які стає геть паскудною. Навколо очерети і якісь корчі. Сонце вже зовсім низько і світить прямо в писок. Але ось очерети розступаються і вже їду попри смітник, а потім через досить широкий пляц. Саме тут була залізнична станція Більшівці, від якої щоправда нічого не залишилось. На самі Більшівці часу зовсім нема. Роблю тільки коротку зупинку вже на виїзді з містечка, щоб зазнимкувати в призахідному промінні кляштор, а також досить цікавий як на мене міст через Гнилу Липу. Далі через Слобідку Більшівецьку виїжджаю на трасу , де сильний зустрічний вітер добряче псує мені життя. Сутінки остаточно накривають мене десь біля Крилоса. Бракує проспаної зранку години і забутої вдома фари. В Франківськ заїжджаю вже в повній темряві.
Отже за приблизно 8 годин неспішним темпом з численними зупинками проїхав 92 км, частину з яких новими для себе дорогами. При цьому оглянув цікаві архітектурні та інженерні об’єкти та отримав естетичне задоволення від споглядання пізньоосінніх опільських краєвидів. Всім рекомендую кататися тими краями 
