мрія яка підпирає небо
Петрос.
На те вона і мрія щоб до неї йти, чим довший шлях тим більше задоволення від підкорення.
Чотирьох денна мандрівка, в День Конституції України, початок якої був з с. Дземброня через Чорногірський хребет і закінчувалась в с. Ясіня подарувала чимало незабутніх миттєвостей. Так і хотілось завмерти десь на краю прірви і довго-довго вдивлятись в хвилястий краєвид, щоб тільки тиша і вітер… цікаво, а що видно звідти, десь аж з Румунського кордону, або і далі?! Можливо колись і ці простори поповнять архіви пам’яті, а зараз за змійкою-стежинкою все вище і дальше, все менше і ближче до мети, залишаючи по заду чимало двотисячників і просто вершинок, таких як: Вухатий Камінь (1649 м), Смотрич (1894 м), Піп Іван(2028 м) з рештками обсерваторії, вершини Мунчель (1998 м) і Дземброня (1878 м), о. Бребенескул (1801 м) і г. Бребенескул (2036 м), Гутин-Томнатик (2035 м), Ребра (1931 м), о. Несамовите (1750 м), Туркул (1933 м), Данціж (1845 м), Пожижевська (1822 м), Брецкул (1911 м), Говерла (2061 м) і звісно Петрос (2020 м).
Заблукати тут важко, протоптана групами туристів стежка навіть якщо роздвоюється то сходиться на потрібному маршруті, спочатку № 14 – Говерла, а згодом № 15 – Петрос, тай людей тут як вдень біля міської Ратуші, ночівля получалась в наметовому містечку і зі всіх сторін долинали голоси, співи, тріскотіння від багаття. Тому якщо метою є втеча від цивілізації Чорногірський хребет не є місцем сховку, влітку так точно. Можна зустріти мандрівників зі всіх куточків України і іноземців (ахой) які на протязі всього шляху люб’язно вітаються і обмінюються побажаннями і враженнями від пройдених кілометрів.
На о. Бребенескул вразила група людей які збирали все довколишнє сміття, що могли те палили, рештки закопували. По більше б таких ентузіастів, потім рука навіть не піднімається лишити найменшого фантика під кущиком.
І взагалі, як на мене цьогорічний Чорногірський став більш залюдненим, окультуреним… дика природа наче втекла десь отуди де хвилькою видніється краєвид…
А грози, хто ніразу не був в горах під час грози, той не може сказати що чув дійсно грізний грім і бачив могутність блискавок… Грози в горах беруться нізвідки, налітають миттєво і пронизують до кісток страхом, мрякоттю і навіть градом… Складалось враження що дощові хмари гуляють по колу і наче бавляться з горами, то там відбиваючись від вершини і помінявши напрямок руху, то тут… а може це гори граються з хмарами?! Хм… а можливо це в них такі ігри, важко ж стояти величчю на протязі стількох віків, хто не заховався… але краще про сонечко, яке не менш щиро чим дощик обсушувало своїми промінчиками і дарувало миттєвості краєвидів…
Дорога додому, з Петроса до с. Ясіні видалась довгою і монотонно-виснажливою, але з того боку Чорногірського нас зустріли достиглі афини і ми замурзані почимчикували на потяг, який любязно запізнився на пів годинки щоб ми на нього вспіли. Всю дорогу чекали тьотю з смачнезними пиріжками з капустою, а вона в цей день вирішила зробити собі вихідний.
Гори, гори… їх треба пройти, побачити на власні очі і на повні груди вдихнути свіжість вершин… Навіть якщо під час походу мокро, нагризли капці, важкий наплічник, недосолена каша, їдучи додому появляється легенький смуток за миттєвостями, адже заради тих краєвидів варто перетерпіти всі випробування. В горах всі буденні проблеми залишаються десь там біля підніжжя, вони наче випаровуються разом з димкою ранкового туману взамін даруючи спокій.
Кому страшно той сидить вдома і дивиться на картинки з телевізора, інші ж протоптують шляхи до незабутніх панорам і на все життя залишають їх в пам’яті, щоб потім закривши очі згадувати і калейдоскопом прокручувати миттєвості і гордо сказати «Я там був(-ла)»!
Петрос – гора терпіння, гора на яку з легкістю піднімаються чабани з отарою овечок, але яка для багатьох так і залишається вершиною мрії.
а що далі?! а далі на Ельбрус!
V-a
