Ви знаєте, я дуже люблю спонтанні поїздки. Про це і піде мова в моїй статті.
Я не великий фанат походів, але дуже люблю гори. Все почалось 17 травня 2009 року. Ми із друзями сиділи у нашому дворі коли в мене задзвонив телефон. Дзвонив мій хороший товариш Роман, він запропонував мені поїхати у гори, коли я спитав коли вирушати він сказав у 2-50 поїзд на Рахів. Я подивився на годинник, до поїзда всього 3 години. Я згодився і запропонував поїхати з нами всім хто оточував мене на той момент, але усі відмовились. Ну щож, я пішов збиратись, точніше шукати рюкзак і інше спорядження так як в мене свого нема. Рюкзак позичив в того самого Романа. Лишалось тільки не спізнитись на вокзал.
Зустрілись на вокзалі о 2-00 годині, на вулиці було тепло і ми пішли у цілодобовий магазин щоб прикупити їжі. Грошей в нас було обмаль і ми купили 2 кг гречки і 2 кг макаронів на цьому наші гроші закінчились. Ну нічого це буде цікава подорож подумав я.
Нас було 6 чоловік і всі з хорошим настроєм. Дочекались поїзда, поїхали до Ворохти. Коли приїхали було вже світло. І ми вирушили назад по колії звідки приїхали і десь через 1 км звернули в гори. Гора на яку ми піднімались називалась Магурою. Учасник походу Арсен постійно казав:- "поки не пізно давайте повернемось і поїдем додому", але ніхто не звертав уваги на його провокації. Йшли повільно, десь за три з половиною години ми піднялись до вершини. Нашій радості не було меж. На вершині ми провели близько 3-ох годин. Встигли і поспати і пообідати і добряче розважитись. Потім стали спускатись, біля підніжжя заночували.
На ранок погода була просто чудесною і нам дуже не хотілось їхати додому і ми вирішили поїхати у Яремче і провести ше деньок у горах. Сіли у поїзд і за годинку вже ходили по Яремче. Пішли до водоспаду і вирішили неподалік розкласти табір. Цілий день ми купались у Пруті . Ввечері пішли гуляти по місту. Там ми познайомились з туристами із Запоріжжя, як виявилось пізніше, вони були нашими сусідами по табору. Вони нас підгодовували, так як наша їжа закінчувалась. Ми просиділи з ними в таборі допізна, ділячись особливостями своїх регіонів. Настав ранок і нам потрібно було їхати додому, але душа не бажала. Грошей в нас вже не було і їжі теж, і ми повернулись щасливі до Франківська.
P.S. Дякую всім хто був тоді зі мною я не забуду цю мить.
Ніколи не бійтесь спонтанності, адже так проходить все набагато краще ніж коли все розплановано
