Я забув свій пароль

Суходіл

    Краще пізно ніж ніколи. Звіт про травневу поїздку писався якось довго і тяжко, завершити його вдалося вже у новому році. Ось що з того вийшло.
    Весна, як відомо, цього року дещо забарилася, тому і велосезон розпочався пізно . В зв’язку з цим першу більш-менш тривалу пізнавально-туристичну поїздку вдалося реалізувати аж на початку травня. Маршрут традиційно проліг моїм улюбленим Опіллям, а саме басейнами лівих приток Дністра, річок Горожанки і Золотої Липи. Власне сам маршрут можна поділити на дві частини : під’їзд  і кільце. Було заплановано відвідати карстове озерце Ворониця, трохи проїхатись вздовж Золотої Липи та спуститись до села Озерце долиною Суходолу.
    У великодню п’ятницю , десь о дев’ятій годині сів на ровера і покрутив в сторону Дністра . Їхалося пречудово. .Така рідна і така розбита дорога. Все навколо цвіте і пахне . Весна немов намагається надолужити своє запізнення. Відносно швидко і без пригод доїхав до Дністра. Пригода трапилася на залізничному мості, де я, замість того щоб перечекати на острівці безпеки , надумав бігати з ровером від  дизель поїзда Івано-Франківськ  - Ходорів :) Дуже не рекомендую таке робити, бо поїзди, навіть старі,  там їдуть швидко !
    Від злополучного моста мій шлях проліг повз Водниківську (назву її так) старицю. Років зі двісті тому Дністер в цьому місці робив велику петлю – меандр і протікав безпосередньо попри село Водники. Під час повені чи паводку ріка промила вузьку основу петлі і потекла прямим шляхом. З часом старе русло втратило зв’язок з головним і утворилось озеро –яке поступово почало міліти і заростати очеретом та водоростями, що триває і нині. Старицю біля Водників облюбувало численне  птаство. Серед пташиного галасу особливо виділяється своєрідне бухкання бугая, птаха родини чаплевих.
    Виїхавши напроти «сдадіо дель водники»  на асфальт, повернув в сторону села. Біля автобусної зупинки поворот направо . Дорога спочатку плавно , а потім все стрімкіше здіймається вверх. Справа тягнеться старий яблуневий сад, готовий от-от зацвісти, зліва – сіножаті та чиясь садиба (ох і здорово мешкати в такому мівсці). І сад, і сіножаті  півколом оточує свіжий весняний ліс, в який забігає дорога. Але ліс швидко закінчується, крутизна підйому зменшується і ось переді мною розкрилися широкі опільські простори.  Справа одразу привертає увагу свіжозбудована євро свиноферма датської контори «Даноша». Свинарники і відстійники гноївки за височезними парканами охороняють суворі хлопці в чорних одностроях. Біля режимного об’єкту не затримуюсь і починаю швидкісний спуск в типове опільське село – Лани.
   Лани це фактично одна довга вулиця, яка відзначається досить непоганим дорожнім покриттям. Якихось особливих визначних об’єктів в селі я не помітив, хоча може  був неуважним. За Ланами практично одразу знаходиться ще одне типове село – Делієве. Це так само одна довга вулиця, але вже з дещо гіршим покриттям.  Ланівські і деліївські школярі ходять в єдину школу, колись економно збудовану  радянською владою між селами. Ще в Делієві є церква якоїсь, як на мене, трохи дивної архітектури. Але в чужий монастир чи село зі своїми смаками не лізь :)  Село закінчується роздоріжжям , мені – прямо вверх. Неспішно їду підйом (ломити мені не дозволяв розтягнутий ланцюг, який постійно проскакував при сильнішому натиску на педалі) хорошою грунтовою дорогою. Легенько припікає сонце і парує змочена недавнім дощем земля . Літають численні хрущі, деякі, не розрахувавши траєкторію, гулко лупаються об шолом.
   Навколо аж до горизонту  розлогі пагорби, суцільно розорані з невеликими  плямами лісів. Важко уявити, що з дві тисячі років тому весь цей простір суцільно вкривали дубові праліси. Ще важче уявити , що з 20 млн. років тому тут було тропічне море. Та геологія наука досить таки точна. Про наявність морського басейну свідчать численні відслоння гіпсів та ангідритів (зневоднений гіпс) , які зустрічаються по всьому Опіллю. А гіпс, як відомо, осадова  гірська порода морського походження. Також гіпс відносно добре розчиняється у воді. Вода протікаючи тріщинами в пластах гіпсу , роз’їдає їх і утворює пустоти. Якщо пустоти значні і знаходяться недалеко від поверхні, то земля над ними може просідати. Таким чином утворюються  карстові воронки (лійки) . Деякі можуть заповнюватись водою – виникають карстові озера. Саме до такого озера Ворониця я і прямую.
   В моєму випадку шлях до Ворониці проліг  через село Бишів, яке минув по місцевій об’їзній. Біля цвинтаря звернув наліво і вниз, проїхав ще трохи лугом і лісом і от я вже на березі невеликого озерця. Чесно кажучи Ворониця гарна, але великого враження не справляє. Береги густо заросли, вода досить брудна. На березі здибав вужа, який , щоправда, не захотів фотографуватися і дременув у воду. Довго не затримуючись, тією ж дорогою вернувся назад до цвинтаря. Далі кілька кілометрів до автодороги Галич - Підгайці. Дорога спочатку ґрунтова, а потім всипана білим вапняковим гравієм. Якщо уява буйна, то можна собі подумати , що їдеш  в Тоскані на знаменитій велогонці   Страде Бянкі  http://velolive.com/velo_race/302-proshloe-i-nastoyashhee-velosporta-na-belyx-dorogax-toskany.html :) Недалеко від перехрестя з трасою в лісі знаходиться ще одне карстове озерце – Сімплин. Але я там вже бував тай часу не так уже й багато, тому одразу поїхав до Завалова. Численні спуски та підйоми, розкішні краєвиди, відносно хороший асфальт та незначний трафік – все це радує серце ровериста! Вже перед самим Заваловом з дороги відкривається захоплюючий вид на долину Золотої Липи.
   Завалів пам’ятає кращі часи. Колись це було місто, хоча швидше містечко. Ще на початку 20ст. тут знаходився замок в досить хорошому стані. Від замку нічого не залишилось . З давніших часів у Завалові збереглися костел та церква, колона незрозумілого призначення біля дороги на Підгайці, а також на старому цвинтарі каплиця останніх дідичів містечка Рачинських. Про історію містечка та його замку можна почитати тут http://www.castles.com.ua/zavaliv.html і тут http://zamki-kreposti.com.ua/ternopolskaya-oblast/zamok-zavalov
   Всі дороги ведуть в Рим. При бажанні їз Завалова також можна доїхати до вічного міста. Однак я поки не  ставлю собі такого завдання, а їду у Маркову над Золотою Липою. Маркову оточують високі лісисті горби Олешів, Хмільна гора , Чорний ліс, Пташа гора. Досить широка заплава Золотої Липи розділяє село на дві частини. На правій стороні  на пагорбі височить неороманский костел , споруджений в 1909 році на місці давнього дерев’яного з 1777 року.  До нього веде стрімка вуличка , обсаджена старезними липами. За совітів костел використовувався як колгоспний склад, зараз стоїть пусткою і потроху руйнується. Маркова відома з кінця  15ст. За переказами колись на місці села був великий став, який охороняв чи може був власником якийсь Марко. Став з якихось причин спустили (мабуть був нерентабельний), а на його місці почали селитися люди , які і назвали своє поселення в честь Марка .
   В наступному за Марковою селі Завадівці  звернув направо в сторону Високого, до якого веде довгий затяжний підйом. Високе ніби виправдовує свою назву, бо справді знаходиться на плато вище сусідніх сіл у долинах. Проте історична назва села – Товстобаби. За легендою колись татарський чамбул необачно напав на село. Місцеві моцні жіночки дали вражинам  таку відсіч, що ті ледве встигли накивати п’ятами. Де були в цей час місцеві хлопи  історія замовчує , мабуть на заробітках J.
    За Високим-Товстобабами дорога перетинає ряд балок. В другій за відліком я звернув з шосе і розпочалася кантрійна фаза мого маршруту.  Широкий розораний видолинок, на  дні якого неглибокий сухий рівчак – такий вигляд має верхів’я Суходолу. Вздовж рівчака пролягає грунтова  дорога. Трапляються розгалуження , але їхати треба вниз за «течією». Через якийсь час долина звужується , з’являються дерева. З заходу насуваються грозові хмари і загрозливо гримить. Але в лісі якось спокійніше та й дощ поки не накрапає. На одній з галявин в оточенні двох старих смерек  придорожній хрест. Смереки нехарактерні для цієї місцевості . Очевидно колись їх посадили біля хреста і вони на відміну від останнього пережили радянські часи . Вже за незалежності хрест відновили і все вернулося на свої місця.
    Біля хреста  дорога розгалужується, більш чіткі ідуть направо, до сіл Садки і Кінчаки. Я вирішив триматися Суходолу і поїхав прямо цілиною. Але проїхати довго не вдалося, швидко вперся в зарості і ось я вже внизу у сухому руслі. Тут якийсь час навіть вийшло непогано  їхати. Але згодом шлях перегородили патики і повалені стовбури. Знову довелося продиратися через корчі і кропиви . Добряче обжалившись в кропиві, вийшов в лісок справа від  русла і швидко потрапив на дорогу , яку раніше благополучно прогавив біля роздоріжжя під смереками. Що ж, буде наука. Далі кілька кілометрів вже без блуду їхав пустельним  та похмурим в передгрозову пору Суходолом . Через якийсь час мене зустріли перші покинуті хати села Озерце. Біля однієї з них я виїхав власне до самого Озерця, невеликої водойми, з якої витікає досить потужний потічок.
   Подібно до Ворониці та Сімплина Озерце має карстове походження . Вище по долині дощові і талі води просочуються під землю і підземним руслом стікають вниз., поки не виходять наверх (розвантажуються) у вигляді  потужного джерела, яким фактично і є Озерце. А сухе річище на поверхні наповнюється  лишень після сильних дощів чи швидкого танення снігу. Звідси і назва долини – Суходіл. Про Озерце (село і водойму) можна і варто почитати в Станіславському натуралістові   http://www.naturalist.if.ua/?p=1935
   А тим часом гримить уже зовсім близько і починає накрапати . Я вирішую трохи перекусити на сходах давно закритого сільського магазину «Продукти» . Але сидіти довго не довелося – навколо якось агресивно почали кружляти оси. Очевидно десь неподалік було їхнє гніздо. Гроза попри часті блискавки все вагалася розпочинатися і я вирішив їхати далі. Потенційно небезпечну відкриту ділянку до Межигірців намагався проскочити  якомога швидше. Не збавляв швидкість і до Устя Зеленого, яке об’їхав дамбою і врешті решт сховався від дощу під мостом через річку Горожанку.
      Гроза виявилась не такою уже і страшною і , трохи покапавши дощем , відступила десь на Поділля. Над Устям замайоріла веселка, яку через здохлий акумулятор в моїй мильничці так і не вдалося задокументувати. Дорога між Устям Зеленим і Маріямполем – це гравійне вибоїсте шоссе . Місцями ями «пакращені» крупним щебенем , на якому добряче кидало ровера і нещадно проскакував ланцюг.
    Десь посередині між двома колишніми містечками знаходиться невелике (з десяток дворів і одна вулиця) поселення. Це своєрідний філіал села Довге, що на правому березі Дністра. Колись на цьому місці була корчма, яка називалася Зеленою . Тут подорожуючий міг спинитися і перехилити чарчину-другу . Стратегічне положення корчми підсилювала розташована неподалік поромна переправа через Дністер. Пором, який працював ще за совітів , значно би скоротив мені дорогу додому. Та тепер існує він тільки на застарілих картах і у пам’яті старших місцевих, тому доводиться робити гак на Маріямпіль.
   Колишнє містечко Маріямпіль безперечно заслуговує на увагу туриста, навіть якщо бував тут раніше. Проте цим разом я зігнорував його та поїхав далі в сторону Водників, де біля стадіону замкнулося кільце мого маршруту. А далі звичний доїзд додому. Міст переходив, постійно оглядаючись чи не бува не їде знову поїзд. Розпочався дощ, проте теплий і короткочасний . Уже на  підйомі до Підлужжя потрапив у  град, але невеликий і нетривалий. При цьому знову можна було помилуватися веселкою.  Додому доїхав якраз до настання сутінків.
   Отже за приблизно 11год . неспішним темпом з частими зупинками та невеличкими пригодами вдалося проїхати цікавий маршрут, оглянути історичні і природні об’єкти і отримати від того всього естетичне задоволення. Всім рекомендую кататися тими краями :)
    
Подяка моїй подрузі Надії Короні-Луцишин за цікаву інформацію про її рідну Маркову та с.Високе.
                                                                                                                              
 5 (Голосів: 1)

rinskyj від Сер січня 15, 2014 | Перегляди 4981

карта
ти Знаєш шо зроби. То всьо харашо, але кинь карту з гугла-землі.
Додано Gulya від  Нед січня 19, 2014
http://www.gpsies.com/map.do?fileId=dwlacofidaqjnyhc
Додано rinskyj від  Вів січня 21, 2014